Одного разу, я все ж таки піду, залишивши по собі лише спогади. Для когось вони будуть наче морозні ранки – холодними. Хтось зігріватиме душу ними, ніби теплою, приємною ковдрою. А дехто уникатиме їх, десь далеко за кордонами всього живого.

Спогади – це все. Це день. Це ніч. Це кожен подих. Кожне слово.

Вони живуть навіть там, де здавалось їм не місце. Це дивні істоти, які стеляться тінню, підкрадаються до серця та оживляють найпотаємніші емоції.

Спогади іноді вперто вриваються в розмову і нізащо не уступають в спірних темах.

Насправді, тільки вони – це те, що оточує нас не лише тоді, коли ми творимо їх. Вони живуть навіть поза нашим існуванням…

І хіба вони не вміють вмирати? Звичайно вміють. Проживши віки, можливо навіть великий проміжок часу, який неможливо навіть достеменно знати, вони старіють, морщаться, реальність більше не здатна їх сприймати. Вони помирають. Один раз і назавжди.

Пекелей Уляна

Photographer: Ігор Букай